МАРК ТВЕН

(СЕМЮЕЛЬ ЛЕНГХОРН КЛЕМЕНС) (1835-1410)

Є книги, з якими ви вперше зустрілися в дитинстві, заприятелювали, ба навіть закохалися в них™ До категорії таких непересічних, справді в усіх відношеннях славнозвісних книг, на моє глибоке переконання, належить повість Марка Твена про пригоди хлопчика на ймення, відоме сьогодні всьому світові, — Том Соєр .

Анатолій Костецький,

український письменник

СПРАВЖНІЙ МАЙСТЕР СМІХУ

На початку 80-х років XIX століття в одному провінційному містечку США влаштували вечір творчості Марка Твена . Коли він вийшов з-за лаштунків, у залі знявся регіт . Сміялися всі, хоча людина, яка стояла на сцені, ще не

промовила жодного слова . Так тривало якийсь час . Може, десять хвилин чи п’ятнадцять, згадували сучасники, зал не заспокоювався . Нарешті публіка вгамувалась, і Марк Твен розгорнув рукопис . Але тільки-но він промовив першу фразу, в залі знову почали сміятися . Ось так зустрічали справжнього Майстра Сміху . На той час він уже був відомим письменником, уся Америка зачитувалася його «Пригодами Тома Соєра»¹ .

Марк Твен — це літературний псевдонім² американського письменника Семюеля Ленгхорна Клеменса . Народився він 30 листопада 1835 року в містечку Флорида (штат Міссурі) у США . Це була п’ята дитина в родині, що ніколи не була заможною . Батько майбутнього письменника все життя мріяв про якесь ілюзорне золото, а мати ледь-ледь знаходила хоча б мізерні гроші на життя родини . Коли Семюелю виповнилося 12 років, батько помер і всі турботи про родину лягли на його плечі . У пошуках заробітків він багато подорожував, змінював професії, був і солдатом, і золотошукачем, і репортером, і лоцманом, і друкарем .

Своє літературне ім’я Марк Твен обрав невипадково . У часи, коли він був лоцманом, на річці Міссісіпі не було маяка, лише буйки . Заміряючи жердиною глибину річки, матрос на вахті кричав: «Марк твен!», що означало «мірка два», тобто достатня глибина для безпечного плавання кораблів . Під псевдонімом Марк Твен з 1863 року виходило все, що належало перу письменника . Людям усього світу він відомий насамперед як автор творів «Пригоди Тома Соєра» та «Пригоди Гекльберрі Фінна».

«Досліджуйте! Мрійте! Відкривайте!» — звертається Марк Твен до своїх читачів і читачок . Отже, прислухаймося до його порад і ми...

Іноді трапляється написання за старим правописом: Сойєр.

Псевдонім — вигадане ім’я, яким користується людина замість справжнього, даного при народженні й зафіксованого в документах.

1. Розкажіть, що вам відомо про Марка Твена.

2. Звідки походить псевдонім письменника? Назвіть справжнє його ім’я.

3. Обґрунтуйте, чому стаття про письменника має таку назву. Запропонуйте свій варіант назви статті про письменника.

Читаємоіз задоволенням

«ПРИГОДИ ТОМА СОЄРА»

(Уривки)

Розділ II

Настав суботній ранок, і все навколо засяяло літніми барвами й свіжістю, забуяло життям . У кожному серці бриніла музика, а коли серце було молоде, пісня лилася з уст. Кожне обличчя променилося радістю, і кожен перехожий ступав пружно й молодо .

Пишно цвіла біла акація і сповнювала повітря своїми пахощами . Кардіфська гора, що підносилася на околиці містечка, була вкрита рясною зеленню і здаля видавалася справжньою землею обітованою, де панували краса, мир і спокій .

Том з’явився на узбіччі вулиці з відром вапна та довгою малярською щіткою в руках . Він зміряв оком паркан, і вся його радість умить розвіялась, а душу сповнила глибока туга . Тридцять ярдів дощаного паркана заввишки дев’ять футів¹! Увесь світ здався йому нікчемним і безглуздим, а саме життя — важенним тягарем . Зітхнувши, він умочив щітку у відро й провів нею по верхній дошці паркана, тоді зробив те саме ще й ще раз і, порівнявши жалюгідну білу смужку з безмежним небіленим обширом, скрушно сів на огорожку коло дерева .

Із хвіртки, наспівуючи «Дівчата з Буффало», підстрибцем вибіг Джім з бляшаним відром у руці . Ходити по воду до міської помпи звичайно здавалося Томові марудним ділом, але тепер він подумав, що це не так уже й погано . Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: білі й чорні хлопці та дівчата, дожидаючи своєї черги, відпочивали там, мінялись іграшками, сварилися, билися, пустували . Згадав і те, що хоча до помпи було всього якихось півтораста кроків, Джім ніколи не повертався з водою раніш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати .

Ярд, фут — британська та американська міра довжини.

— Слухай, Джіме, — сказав Том, — давай я принесу води, а ти тут трохи побілиш .

Джім похитав головою і відповів:

— Не можу, паничу Томе . Стара пані звеліли мені мерщій іти по воду й не спинятися ніде дорогою . Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене білити паркан, то щоб я йшов собі й робив своє діло, а про паркан вони самі подбають .

— Та не слухай ти її, Джіме . Вона багато чого каже . Дай-но мені відро — я миттю зганяю . Вона й не знатиме нічого .

— Ой ні, паничу Томе, боюся . Стара пані голову мені одірвуть . Бачить Бог, одірвуть .

— Вона? Та вона ніколи нікого не скривдить, хіба що наперстком по голові стукне — а хто ж цього боїться? Говорить вона справді всякі страхіття, але ж від тих балачок ніякої шкоди, якщо тільки вона сама не плаче . . . А я дам тобі кульку, Джіме . Білу, мармурову!

Джім завагався .

— Білу мармурову кульку, Джіме! Це ж просто чудо .

— Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся старої пані . . .

— А ще, коли хочеш, я покажу тобі свою болячку на нозі .

Джім був усього лише людина і перед такою спокусою встояти не міг . Він поставив відро, взяв білу мармурову кульку й з величезною цікавістю схилився над великим пальцем То-мової ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку . Але вже наступної миті Джім щодуху мчав вулицею, побрязкуючи відром і щулячись від болю нижче спини, Том завзято білив паркан, а тітка Поллі залишила бойовище з пантофлею в руці й тріумфом і очах .

Але завзяття Томового вистачило ненадовго . Він почав думати про те, як весело мав провести суботній день, і його опосів ще більший смуток . Скоро інші хлопці, вільні як птахи, рушать до всяких принадних місць, і як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що він мусить працювати, — сама ця думка пекла його вогнем . Він видобув на світ свої скарби й почав роздивлятись їх: поламані дрібнички, кульки, інший мотлох, — усе воно, може, й пішло б в обмін на чужу

працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай пів години цілковитої волі . Отож, облишивши будь-яку надію підкупити товаришів, він сховав до кишені ті вбогі цяцьки, і в цю ж таки темну хвилину зневіри на нього раптом зійшло натхнення . Атож, не що інше, як чудове запаморочливе натхнення .

Том узяв щітку й заходився спокійно працювати далі . Незабаром у кінці вулиці показався Бен Роджерс — той самий хлопець, чиїх насмішок він боявся над усе . Бен посувався вперед таким собі веселеньким підтюпцем-вистрибцем, і це свідчило, що душа його сповнена радості й добрих сподівань . Він їв яблуко і час від часу видавав протяглий мелодійний гудок, а за ним басовите «дін-дон-дон, дін-дон-дон» — то він зображував із себе пароплав .

Наближаючись, Бен сповільнив швидкість, вийшов на середину вулиці і, нахилившись на правий борт, повернув до узбіччя — неквапливо, старанно й з належною солідністю, бо вдавав «Велику Міссурі», що мала осадку в дев’ять футів . Він був водночас і пароплав, і капітан, і сигнальний дзвін, отож мусив уявляти, ніби стоїть сам на собі, на капітанському містку, сам дає команди й сам їх виконує .

— Спиняй машину! Дін-дін-дін! — Пароплав майже втратив швидкість і, ледь посуваючись, наближався до берега . Здай назад! Дін-дін-дін! — Обидві його руки нерухомо витя-глись по боках . — Ще трохи назад з правого борту! Дін-дін-дін! Чу-чу-чу! — Його права рука тим часом виписувала широкі оберти, вдаючи сорокафутове колесо . — Ще трохи назад з лівого борту! — Почала обертатися ліва рука . — Стоп, правий борт! Дін-дін-дін! Стоп, лівий борт! Помалу вперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лівого борту! Дін-дін-дін! Чу-чу-чу! . . Віддати носовий швартов! Ворушись! . . Віддати задній! Гей там, не барися! Намотуй, намотуй! А тепер пускай! . . Машину спинено, сер! Дін-дін-дін! Шш-ш! Шш-ш! Шш-ш! . . (Це машиніст випускав пару . ) Том білив собі й не звертав на пароплав анінайменшої уваги . Бен пильно подивився на нього й мовив:

— А-а! То це тебе тут пришвартували, он як?

Відповіді не було . Том оглянув свій останній мазок очима митця, тоді ще раз легенько провів щіткою по паркану і знов подивився, як вийшло . Бен підійшов і став поруч нього . Томові так захотілось яблука, що аж слина покотилася, та він не облишав свого діла .

— То що, друже, мусимо працювати? — спитав Бен . Том рвучко обернувся і сказав:

— А, це ти, Бене! Я тебе й не помітив .

— Слухай, я оце йду купатися . Я, розумієш? А ти не хочеш? Та ні, ти, мабуть, краще попрацюєш, еге ж? Ну звісно, що попрацюєш .

Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тоді спитав:

— Що ти називаєш працею?

— А оце що — хіба не праця?

Том знову взявся білити й недбало відказав:

— Ну що ж, може, праця, а може, й ні . Я знаю тільки, що Томові Соєру вона до вподоби .

— Ха, можна подумати, що тобі й справді подобається білити!

— Чи подобається? А чом би й ні? Хіба нам кожного дня випадає білити паркани?

Тепер усе постало в новому світлі . Бен навіть забув про своє яблуко . А Том ретельно водив щіткою туди й сюди, відступав на мить і дивився, як виходить, тоді щось підправляв то там, то там і знов дивився . Бен стежив за кожним його рухом з дедалі більшою цікавістю і захопленням . Раптом він сказав:

— Слухай, Томе, дай і мені трохи побілити .

Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав .

— Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде . Розумієш, тітка По-ллі дуже прискіпується до цього паркана — він же, бач, виходить на вулицю . От якби це був задній паркан, я б не мав нічого проти, та й вона теж . А щодо цього паркана вона страх яка прискіплива: його треба так ретельно побілити, щоб ніде ані-ні . Певне, так зуміє хіба що один хлопець на тисячу, а може, й на дві тисячі .

— Та невже? Ой Томе, ну дай мені спробувати . . . хоч трішечки . Якби це ти мене просив, я б дав .

— Бене, та я б з охотою, слово честі, але ж тітка Поллі . . . Он і Джім хотів білити, а вона не дозволила, і Сід хотів, і Сідові не дозволила . Розумієш, як мене спитають? Ану ж візьмешся ти — і раптом щось не так...

— Ой, дурниці, я старатимусь не гірше за тебе . Ну дай спробувати. Слухай, я віддам тобі серединку цього яблука .

— Ну що ж . . .Та ні, Бене, краще не треба . Я боюся .

— Я віддам тобі все, що лишилося .

Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі . І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замишляв підступи проти нових жертв . А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати — і лишалися білити паркан . Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фі-шерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився і той, право білити придбав Джонні Міллер — за дохлого пацюка на мотузці, щоб крутити ним над головою, — і так далі, і так далі година за годиною . На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах . Крім згаданих уже коштовностей, він мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце від синьої пляшки, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відмикав, грудку крейди, скляну затичку від карафки, олов’яного солдатика, двійко пуголовків, шість пістонів, однооке кошеня, мідну дверну клямку, собачий нашийник — не було тільки собаки, — колодочку від ножика, чотири помаранчеві шкуринки та стару поламану раму від кватирки . До того ж він чудово провів час, тішачись безділлям і чималим товариством, а паркан стояв побілений аж у три шари! Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку .

Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане . Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть

і домагатимуться тільки того, чого важко досягти . Коли £ Том був великим і мудрим філософом, як от автор цієї книж ки, він зрозумів би, що Праця — це все те, що ми зобов’язан робити, а Гра — все, чого ми робити не зобов’язані . І це допо могло б йому усвідомити, чому робити штучні квіти чи мару дитися ще над якоюсь нудотою — це праця, а збивати кегл: чи сходити на Монблан — усього лише розвага . В Англії деяк заможні пани полюбляють улітку самі правити запряженою четвериком поштовою каретою, проїжджаючи так щодня по двадцять — тридцять миль, — і тільки тому, що це коштує їм чималих грошей; та якби їм запропонували за це платню розвага стала б працею, і вони відмовилися б від неї .

Хлопець поміркував ще трохи про ту істотну зміну, що від булася в його становищі, а тоді подався з доповіддю до штаб квартири.

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

1. Чи цікаво було вам читати про цю пригоду головного героя? Аргументуйте свою відповідь.

2. Що ми дізнаємося про Тома Соєра з прочитаного? Яке враження він на вас справляє? Поясніть чому.

3. Як ви вважаєте, завдяки яким рисам характеру, якостям і вмінням Тому вдалося вийти із ситуації, що склалася, та ще й стати «багатієм»? Обґрунтуйте свою відповідь.

4. Простежте за текстом, за допомогою яких деталей, що використовує автор, створюється кумедна ситуація.

5. Від імені Тома Соєра перекажіть, як було побілено паркан.

6. Знайдіть у тексті й прочитайте, який «загальний закон» відкрив Том, побіливши паркан. Як ви його розумієте? Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням? Поясніть чому.

7. Підготуйтеся до інсценізації цього розділу.

8. Роздивіться дудл до дня народження письменника. Намалюйте ескіз власного дудла на тему твору.

Дудл (заставка для Google) 30 листопада 2011 року в день народження Марка Твена

9. Розшифруйте ребус і дізнайтеся, що отримав Том як винагороду за дозвіл побілити паркан. Розкажіть, які ще «коштовності» з’явилися у Тома.

10. У зошитах почніть писати твір на тему: «Том Соєр. Який він?».

Розділ XXXI

Беккі Тетчер.

Ілюстрація Роберта Інгпена

А тепер вернімося до Тома й Беккі, яких ми залишили на прогулянці за містом . Разом з усіма вони блукали темними переходами печери, оглядаючи вже знайомі їм дива, що мали аж надто пишні назви, як от «Зала», «Собор», «Палац

Аладдіна» тощо . Потім дітвора завелася гратися в хованки, і Том з Беккі завзято пристали до тієї веселої гри й ганяли з іншими, аж поки це їм трохи набридло; тоді вони побрели вниз похилою звивистою галереєю, тримаючи свічки високо перед собою і вдивляючись у плутанину виписаних кіптявою імен, дат, адрес і гасел, якими були помережані кам’яні стіни . Ідучи все далі й розмовляючи, вони самі не помітили, як опинилися в такій віддаленій частині печери, де вже не було тих написів на стінах . Тоді вони вивели кіптявою на кам’яному виступі свої імена й рушили далі . Невдовзі вони натрапили на місце,

де маленький струмочок, спадаючи зі скелі, залишав вапняковий осад, що протягом довгих віків утворив непорушну кам’яну Ніагару¹, блискучу й прозору, наче мереживо . Щуплявий Том протиснувся за той водоспад і на втіху Беккі освітив його ззаду . Виявилося, що кам’яна заслона приховує такі собі природні сходи, затиснуті між двома кам’яними стінами, і в Тома враз прокинулись честолюбні поривання дослідника . Беккі відгукнулася на його поклик, і, залишивши на стіні кіптявий знак, щоб керуватись ним, коли вертатимуться, обоє пустилися досліджувати той коридор . Вони раз у раз збочували то туди, то сюди, забиваючись усе далі в потаємні глибини печери, потім залишили на стіні ще один знак і звернули в бічний перехід у пошуках нових див, про які було б цікаво розповісти там, нагорі . В одному місці вони натрапили на величезну порожнину, де згори звисало безліч сталактитів² завдовжки й завтовшки з людську ногу . Том і Беккі, здивовані й захоплені, обійшли ту підземну залу, а тоді рушили одним із численних коридорів, що виходили з неї . Він скоро привів їх до чарівного джерельця, дно якого було вимощене іскристими, мов іній, кристалами . Джерельце пробивалося якраз посередині іншої просторої порожнини, де стіни підпирала безліч химерних колон, що їх утворили великі сталактити й сталагміти³, з’єднавшись між собою там, де протягом віків зі стелі безнастанно капала вода .

¹ Ніагара — мається на увазі Ніагарський комплекс водоспадів, що відокремлює США від Канади.

² Сталактит — мінеральне утворення циліндричної або конусоподібної форми, яке звисає зі стель печер.

³ Сталагміт — мінеральне утворення у вигляді стовпів, пірамід, яке підіймається з підлоги печер.

Під склепінням, зчепившись у величезні клубки, чи не по тисячі в кожному, висіли кажани . Сполохані світлом, сотні тих створінь шугнули вниз і з пронизливим виском почали люто налітати на свічки . Том знав повадки кажанів і розумів, чим загрожують такі їхні напади . Отож він схопив Беккі за руку й потяг у найближчий перехід — і то дуже вчасно, бо в останню мить один з кажанів встиг загасити крилом свічку, що була в руці

у Беккі . Кажани ще довго гналися за ними, але діти щоразу, як траплявся бічний коридор, пірнали в нього і кінець кінцем утекли від тих небезпечних тварюк . Невдовзі Том знайшов підземне озеро, таке велике, що його тьмяні обриси зникали далеко в темряві . Хлопцеві захотілось оглянути береги озера, але він подумав, що краще буде перед тим трохи посидіти й відпочити . І лиш тепер, серед гнітючого безгоміння, холодна рука страху вперше стиснула дитячі душі .

— Слухай, — мовила Беккі, — я й не помітила, але здається, ми давно вже не чуємо ніяких голосів .

— А ти подумай, Беккі, як ми глибоко під ними, та й хтоз-на як далеко — чи то на північ, чи на південь, чи ще куди там . Отож і не можемо їх тут почути .

Беккі ще дужче занепокоїлась .

— А цікаво, скільки вже часу ми тут, унизу, Томе? Мабуть, треба й повертатися.

— Атож, таки треба . Певно, що треба .

— А ти знайдеш дорогу назад, Томе? Тут усе так заплутано, що я й не знаю . . .

— Та дорогу я б, мабуть, знайшов, але ж оті кажани . . . Якщо вони загасять обидві наші свічки, то буде біда . Спробуємо піти іншою дорогою, щоб не проходити через ту печеру .

— Гаразд . Гляди тільки, щоб ми не заблудили . Це було б жахливо! — Беккі аж здригнулася, уявивши таке лихо .

Вони рушили якимсь коридором і довго йшли мовчки, заглядаючи в кожне нове відгалуження: чи не проходили вони тут раніше, — але ніяких знайомих місць не траплялося . Щоразу як Том отак видивлявся, Беккі пильно стежила за його обличчям, шукаючи обнадійливих ознак, і Том бадьоро казав:

— Нічого, все гаразд . Це ще не те, але ми от-от вийдемо куди треба .

Та за кожною новою невдачею хлопець і сам дедалі менше вірив у це й зрештою почав повертати в бічні переходи просто навмання, з відчайдушною надією кінець кінцем натрапити на правильну дорогу . Він і далі повторював «усе гаразд», але свинцевий тягар страху так гнітив йому серце, що ці слова

втрачали свій сенс, і, здавалося, він казав «усе пропало». Беккі перелякано тулилася до нього, з усіх сил намагаючись стримувати сльози, але вони все одно текли з очей . Нарешті вона сказала:

— Ой Томе, дарма що там кажани, давай вернемось тією дорогою . Бо, здається, ми чимдалі гірше заплутуємось .

Том зупинився .

— Послухай! — мовив він .

Глибока тиша — така глибока, що було виразно чути, як вони дихають . Том крикнув . Його крик луною покотився порожніми коридорами й завмер удалині ледь чутним гуком, що звучав як чийсь глузливий сміх .

— Не треба, Томе, це так страшно! — сказала Беккі .

— Страшно, але треба, Беккі . А може, вони нас почують, розумієш? — І він знову закричав .

Це «а може» було ще страшніше, ніж отой моторошний сміх, — така в ньому звучала гірка безнадія . Діти принишкли й прислухалися — але марно . Одразу ж після цього Том повернув назад і наддав ходи . Та дуже скоро з його невпевненої поведінки Беккі зробила ще одне жахливе відкриття: він не міг знайти й тієї дороги, якою вони щойно йшли!

— Ой Томе, ти не залишав за собою знаків!

— Який же я дурень, Беккі! Який дурень! Я зовсім не подумав, що ми можемо повернути назад . Ні, я таки не знайду тієї дороги . Геть заплутався .

— Томе, Томе, тепер ми пропали . . . пропали! . . Нам уже ніколи не вибратись із цього жахливого підземелля! І навіщо ми відбилися від інших!

Беккі впала додолу й так бурхливо заридала, аж Том злякався, щоб вона не вмерла чи не втратила розуму . Він сів поруч і обняв дівчинку, а вона сховала обличчя в нього на грудях, пригорнулася до нього й почала виливати свої страхи та марні жалі, що їх далека луна обертала на глузливий сміх . Том умовляв її заспокоїтись і не втрачати надії, та вона казала, що не може . Тоді він став гірко картати й лаяти себе за те, що затяг її в таку біду, і це справило кращий вплив . Беккі сказала, що спробує взяти себе в руки, що встане й піде з ним

куди завгодно, — аби тільки він так не карався . Вона ж, мовляв, і сама винна не менше за нього .

І вони знов рушили далі — самі не знаючи куди, просто навмання, бо нічого іншого їм і не лишалося, як іти й іти . На якийсь недовгий час у них зажевріла надія, хоч ніщо її й не живило, — просто надіям властиво од природи відроджуватись у юних душах, ще не звиклих до життєвих знегод .

Невдовзі Том забрав у Беккі свічку й задув її . Як багато говорила ця ощадливість! Слова були зайві . Беккі й так зрозуміла, що це означає, і її надія знову згасла . Вона знала: у Тома в кишенях була ще ціла свічка й три чи чотири недогарки, — а проте доводилось ощадити .

Поступово почала даватися взнаки і втома . Діти намагалися не зважати на неї, їм страшно було навіть подумати про те, щоб сісти перепочити, коли дорога була кожна хвилина; ідучи вперед, нехай і навмання, вони принаймні кудись посувалися й могли ще втрапити на дорогу назад, а сидіти на місці означало здатися на ласку смерті й наблизити її прихід .

Та кінець кінцем тендітні ноженята Беккі перестали їй коритися, і вона знеможено сіла долі . Том примостився поруч, і вони почали згадувати рідні домівки, родичів та друзів, м’які ліжка, а над усе — світло! Беккі знову заплакала .

Том силкувався придумати щось розрадливе, але він уже стільки разів повторював усі ті слова, що вони зовсім затерлися і звучали гіркою насмішкою . Тим часом утома здолала Беккі, і дівчинка заснула . Томові аж на душі полегшало . Він сидів, дивлячись на її змарніле личко, й бачив, як від приємних сновидінь воно прояснюється і прибирає свого звичайного вигляду . А невдовзі уста Беккі ворухнула усмішка та так на них і лишилася . Безтурботний вираз її личка заспокійливо вплинув і на Тома, трохи підніс його дух, і він поринув у примарні спогади про минулі дні . А поки він отак блукав думками десь далеко, Беккі прокинулась і тихенько засміялася, але той сміх миттю завмер на її устах, і з них вихопився стогін .

— Ой, як я тільки могла заснути! Краще б мені вже й не прокидатися, ніколи, ніколи! . . Та ні, ні, Томе! Не дивися на мене так! Я такого більш не казатиму .

— Це добре, що ти поспала, Беккі . Тепер ти трохи відпочила, і ми з тобою знайдемо дорогу назад .

— Спробуємо, Томе . Але я бачила вві сні таку прекрасну країну! Мабуть, туди нам і лежить дорога .

— Хтозна, а може, й ні . Не журися, Беккі, й ходімо шукати далі .

Вони підвелися і рука в руку побрели вперед, ні на що вже не сподіваючись . Потім спробували визначити, скільки часу пробули в печері: їм здавалося, що минули вже довгі дні, а то й тижні, тоді як насправді такого бути не могло, бо їхні свічки ще не догоріли . Після того вони довго — а як довго, й самі не знали — ішли мовчки, аж поки Том сказав, що треба ступати тихіше й дослухатися, чи не капає десь вода: їм потрібно знайти джерело . Досить скоро вони натрапили на нього, і Том вирішив, що час уже знов перепочити . Вони мало з ніг не падали від утоми, проте Беккі сказала, що вона могла б пройти ще трохи . І здивувалася, коли Том не погодився . Вона не розуміла чому . Тож вони сіли, і Том приліпив глиною свічку до кам’яної стіни проти них . Обоє поринули в свої думи й знов надовго замовкли . Нарешті Беккі озвалася .

— Томе, я так хочу їсти! Том дістав щось із кишені .

— Пам’ятаєш, що це? — запитав він . Беккі ледь помітно всміхнулася .

— Наш весільний пиріг, Томе .

— Еге ж . . .І добре, якби він був завбільшки з барильце, бо це все, що ми маємо .

— Я сховала його, коли снідали в лісі, й хотіла покласти на ніч під подушку, як ото роблять дорослі дівчата, щоб мені приснився ти . . . а тепер це буде наш . . . — Вона не доказала .

Том розділив той шматок на двох, і Беккі з апетитом з’їла свою половину, а сам він відламав від своєї лише маленький кусничок . Холодної води, щоб запити трапезу, було скільки хочеш . Через деякий час Беккі запропонувала рушати далі . Том з хвилину помовчав, а потім озвався:

— Беккі, ти зможеш витримати, як я тобі щось скажу? Беккі зблідла, проте відповіла, що, мабуть, зможе .

— То от, Беккі, нам треба лишитися тут, біля питної води . . . Бо це наш останній недогарок!

Беккі дала волю сльозам . Том як тільки міг заспокоював її, але це мало помагало . Нарешті Беккі мовила:

— Томе!

— Що, Беккі?

— Вони ж похопляться, що нас немає, і підуть на пошуки!

— Ну звісно, що підуть . Аякже!

— Може, вони вже тепер нас шукають, Томе .

— А чого ж, може, й шукають . Гадаю, що таки шукають .

— Коли вони помітять, що ми відбилися, га, Томе?

— Мабуть, на поромі, коли зберуться їхати назад .

— Але ж, Томе, може, тоді вже буде темно . . . то хіба вони помітять?

— Ну, не знаю . А як і ні, то твоя мама одразу ж зніме тривогу, тільки-но всі повернуться .

Переляк, що майнув на обличчі Беккі, враз привів Тома до тями, і він зрозумів, що бовкнув не те . Беккі ж не чекали вдома того вечора! Обоє замовкли й сиділи в тужній задумі . Та за хвилину Беккі знов гірко заридала, і Томові стало ясно: вона подумала про те саме, що й він . Адже може минути добра половина суботнього дня, перш ніж місіс Тетчер дізнається, що Беккі не ночувала в Гарперів .

Діти прикипіли очима до маленького недогарка свічки й дивились, як він повільно й невблаганно тане: ось уже лишилося якихось пів дюйма ґнотика; ось уже кволий язичок полум’я замигтів, пустив угору тонку струминку диму, на мить затримався на її вершечку — і все довкола поринуло в моторошний чорний морок!

Скільки минуло часу, перш ніж Беккі поступово усвідомила, що плаче в Томових обіймах, ні вона, ні він сказати не могли . Знали тільки, що опам’яталися від дуже довгого сонного заціпеніння і знов опинились у болісній безвиході . Том вважав, що, мабуть, уже настала неділя, а може, й понеділок . Він намагався втягти Беккі в розмову, але вона була зовсім убита горем і втратила будь-яку надію на порятунок . Том сказав, що їх уже, певно, давно шукають — і, може, на

віть десь близько . Ось він зараз погукає, то, диви, хто-небудь і озоветься . Том гукнув, але далекі відлуння того погуку звучали так страхітливо, що більше він і не пробував .

Минали години, і бранців печери знов почав мучити голод . У Тома ще лишилася його пайка пирога, отож вони поділили її і з’їли . Одначе та крихта їжі, здавалося, тільки дужче розпалила їхній голод .

Зненацька Том сказав:

— Цсс! Ти чула?

Обоє затамували віддих і прислухались . До них долинув звук, начебто схожий на ледь чутний людський голос . Том миттю гукнув і собі, а тоді, схопивши Беккі за руку, навпомацки рушив підземним коридором у той бік . Потім став і знову прислухався — і знову почув той звук, тепер уже напевне ближче .

— То вони! — вигукнув він . — Ідуть сюди! Ходімо, Беккі, тепер усе буде добре .

Безмежна радість ущерть виповнила душі бранців . Але посувалися вони повільно, бо в тих переходах під ногами часто траплялись ями, тож треба було стерегтися . Невдовзі Том з Беккі натрапили на таку яму і спинились . Вона могла мати три фути завглибшки, а могла мати й сто футів . Та хоч так, хоч так, а переступити її було годі . Тоді Том ліг на живіт і скільки міг сягнув рукою вниз . Дна не було . Отже, їм не лишалось нічого іншого, як чекати, поки надійдуть шукачі . Вони пильно дослухались, але ті далекі поклики помітно тихішали, а хвилини за дві й зовсім завмерли . Яке гірке розчарування! . . Том кричав, аж поки захрип, та все було марно . Він запевняв Беккі, що тепер їх неодмінно знайдуть, проте минула вічність тривожного чекання, а до них не долинуло більше ні звуку .

Бідолахи навпомацки повернулись назад до джерела . Час тягся нестерпно повільно . Потім вони знов заснули й прокинулися страшенно голодні, тяжко пригнічені горем . Том розважив, що вже, мабуть, вівторок .

Раптом у нього сяйнула одна думка . Зовсім поруч відходило вбік кілька коридорів . То, певно, краще обстежити де

котрі з них, аніж нидіти отак без діла, знемагаючи під незмірним тягарем часу . . . Том витяг з кишені клубок тонкої шворки для повітряного змія, прив’язав кінець до виступу скелі, і вони з Беккі рушили — Том попереду, розмотуючи на ходу шворку . Кроків за двадцять коридор скінчився урвищем . Том став навколішки й намацав унизу стрімку кам’яну стіну; а тоді сягнув рукою як міг далеко за ріг скелі і вже був потягся ще трохи далі праворуч, коли раптом зовсім близько, менш як за двадцять кроків попереду, з-за скелі висунулася чиясь рука зі свічкою! Том радісно закричав, та одразу за рукою з’явилась і вся постать, і то був . . . індіанець Джо! Томові аж руки й ноги заклякли, так що він не міг і поворухнутись . Та яка ж була його радість, коли в наступну мить він побачив, що «іспанець» кинувся навтіки й зник з очей! Хлопця здивувало, що індіанець Джо не впізнав його по голосу й не вбив за свідчення в суді . Мабуть, то луна так змінила його голос, подумав Том . Певно, що луна . Від страху все його тіло отерпло, і він сказав собі: якщо в нього вистачить сили дістатися назад до джерела, він більш нікуди звідти й на крок не зрушить, аби лиш не наразитися знов на індіанця Джо . Він і словом не обмовився Беккі про те, що побачив . А що закричав — то, мовляв, просто так, «на щастя».

Та зрештою голод і відчай переважили страх . Ще кілька довгих годин діти марно чекали біля джерела, потім знову заснули, а прокинувшись, відчули переміну . Тепер їх мучив такий лютий голод, що його несила було й терпіти . Томові здавалося, що вже має бути середа, або четвер, або, може, навіть п’ятниця чи субота, а отже, їх уже давно перестали шукати . І він запропонував дослідити ще один коридор . Його не лякала вже ні небезпека зіткнутися з індіанцем Джо, ні будь-які інші страхіття . Але Беккі зовсім знесиліла . Немов заціпеніла від розпуки, і годі було її розбуркати . Вона сказала, що чекатиме там, де вона є, аж поки помре, і це буде вже скоро . А Том, мовляв, нехай іде собі зі шворкою в той коридор, як хоче, і в неї тільки єдине прохання: щоб він частіше повертався й розмовляв з нею; а ще він мусив пообіцяти бути поруч, коли надійде остання хвилина, і тримати її руку в своїй, аж поки буде по всьому .

Відчуваючи в горлі тугий клубок, Том поцілував її і з удаваною впевненістю сказав, що таки сподівається або зустріти шукачів, або знайти вихід із печери . А тоді взявся за свою шворку, став на коліна й порачкував одним із бічних коридорів, ледь притомний від голоду, з лиховісним передчуттям неминучої загибелі .

Розділ XXXII

Був уже вівторок, надворі починало смеркатися . У містечку Сент-Пітерсберзі й досі панувала жалоба . Заблукалих у печері дітей так і не знайшли . За них молились в церкві, цілою громадою, і поодинці у своїх домівках, вкладаючи в ті молитви всю душу, та добрих вістей із печери не було . Більшість шукачів уже втратила надію і повернулася до своїх повсякденних справ: мовляв, бідолашних дітлахів однаково не знайти . Місіс Тетчер тяжко занедужала й майже весь час марила . Люди казали, страх було чути, як вона кличе свою дитину, підводить голову з подушки й із хвилину прислухається, а тоді, гірко стогнучи, знеможена, знов падає на ліжко . Тітка Поллі теж зовсім занепала духом, і її сиві коси майже геть побіліли . Того вівторка все містечко відходило до сну, охоплене сумом і безнадією .

Аж раптом десь серед ночі всіх збудило несамовите бамкання дзвонів, і на вулиці враз повисипали охоплені буйною радістю напіводягнені люди, голосно вигукуючи: «Вставайте! Усі вставайте! Вони знайшлися! Знайшлися!» Калатали в сковороди, сурмили в ріжки, і гамір стояв неймовірний . Городяни юрбою побігли до річки, де їм назустріч такі ж радісно збуджені люди вже везли на відкритому візку врятованих Тома й Беккі . Натовп оточив візок, а тоді повернув назад до містечка й урочисто пройшов головною вулицею, без упину гукаючи «ура».

Скрізь у містечку світилося, ніхто вже не лягав спати, і то була чи не найзнаменніша ніч, яку будь-коли пам’ятали городяни . Добрих пів години люди все йшли та йшли до будинку судді Тетчера, одне по одному обіймали і цілували врятованих дітей, потискували руку місіс Тетчер, намагали

ся щось сказати, але не могли, — і йшли назад, заливаючи дім сльозами .

Тітка Поллі себе не тямила з радості, і майже так само й місіс Тетчер . Їй хотілося ще тільки одного: щоб посланець, відряджений до печери, швидше приніс ту щасливу звістку її чоловікові . Том лежав на канапі в оточенні слухачів, що ловили кожне його слово, і розповідав про свої дивовижні пригоди в печері, додаючи до них чимало власних вигадок, щоб було цікавіше . Нарешті він дійшов до того, як залишив Беккі біля джерела й подався обстежувати підземні коридори; як пройшов двома з них, скільки вистачило шворки, а тоді заглибився в третій, аж поки шворка натяглась до відпору, і вже збирався повернути назад, коли вгледів ген-ген попереду ледь помітний просвіт — так наче там пробивалося денне світло; і як він тоді покинув шворку й поповз туди, а коли доповз, то протиснув голову й плечі крізь невелику розколину — і побачив перед собою величні хвилі Міссісіпі! А якби на той час була ніч, він, звісно, не вгледів би того просвіту й не поткнувся в кінець коридора! . .

Далі Том розповів, як повернувся до Беккі з радісною звісткою, а вона сказала, щоб він не надокучав їй своїми дурницями, бо вона геть знесиліла і скоро помре, і чим скоріше — тим краще . І як він умовляв і переконував її, а потім вона мало не збожеволіла з радості, коли вони навпомацки дісталися до того місця, звідки було видно цяточку денного світла; як він протиснувся крізь розколину сам, а тобі допоміг вилізти й Беккі, і вони сіли там і заплакали від щастя; як, побачивши на річці човен з людьми, він гукнув до них і сказав, що вони з Беккі щойно вибралися з печери й просто-таки вмирають з голоду; і як ті спершу не повірили йому: мовляв, до печери звідти п’ять миль проти води, — та потім узяли їх у свій човен, пристали до якогось дому на березі, а там дали їм попоїсти, трохи відпочити і години за дві-три після смерку повезли до містечка .

Десь перед світанком суддю Тетчера та купку чоловіків, що лишалися з ним, знайшли в печері, пішовши за шворкою, яку вони розмотували позад себе, і повідомили їх про велику радість .

Дуже скоро виявилося, що ті три дні й три ночі тяжких поневірянь та голодування в печері не минули для Тома й Беккі без сліду . І він, і вона пролежали в ліжку цілу середу й четвер, почуваючи страшенну втому і кволість . У четвер Том устав з ліжка, в п’ятницю вже подався «до міста», а на суботу майже зовсім оклигав . Що ж до Беккі, то вона не виходила із своєї кімнати аж до неділі, а коли вийшла, мала такий вигляд, наче перехворіла на якусь хворобу .

[...] Аж за два тижні після свого визволення з печери Том пішов побалакати з Геком, який на той час уже досить одужав, щоб почути разючі новини, — а що його новини вразять Гека, Том не мав сумніву . Проминаючи по дорозі будинок судді Тетчера, він зайшов провідати Беккі . Суддя та кілька його гостей втягли хлопця в розмову, і один з них жартівливо спитав, чи не хочеться йому знов до печери . На це Том відповів: а чого ж, він не проти . Тоді суддя сказав:

— Я таки певен, Томе, що, крім тебе, знайшлися б і інші охочі . Та ми вже про це подбали . В тій печері більш ніхто не загубиться .

— Чому?

— Бо я ще два тижні тому звелів оббити її двері залізом і замкнути на три замки, а ключі зберігаються в мене .

Обличчя Томове побіліло, мов крейда .

— Що з тобою, хлопче? . . Гей, хто там є! Принесіть склянку води!

Воду принесли й поприскали Томові на обличчя .

— Ну, тепер усе гаразд . Що це тобі подіялося, Томе?

— Ой пане суддя, там у печері — індіанець Джо!

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

1. Розкажіть, як Том і Беккі заблукали в печері.

2. Поясніть, як ви розумієте вислів «холодна рука страху вперше стиснула дитячі душі».

3. Знайдіть у тексті й прочитайте, за допомогою яких зображальних засобів передано наростання атмосфери страху.

4. Від імені Беккі або Тома перекажіть, як їм вдалося вибратися із печери.

5. Як повівся Том у цих непростих обставинах? Поміркуйте, про що свідчать його дії.

6. Чи можна стверджувати, що бешкетник Том — сміливий і благородний хлопчик? Аргументуйте свою відповідь, використовуючи цитати з твору.

7. Розробіть правила, як треба поводитися у печері, й обговоріть їх зі своїми однокласниками й однокласницями.

8. Уважно роздивіться комікс американського художника Майка Плоога і доберіть до кожного зображення цитати з твору. ⁹

9. Продовжте писати твір на тему: «Том Соєр. Який він?».

Розділ XXXIII

За кілька хвилин новина облетіла все містечко, і з десяток човнів з людьми попливли до Мак-Дугалової печери, а невдовзі за ними вирушив і паровий пором, ущерть заповнений пасажирами . Том Соєр був в одному човні із суддею Тетчером . Коли відімкнули двері до печери, в тьмяному присмерку, який там панував, постало сумне видовище . Одразу ж за дверима лежав мертвий індіанець Джо, припавши обличчям до вузької шпарини внизу, так наче до останньої миті з тугою вбирав очима веселе світло вільного навколишнього обширу . Том мимоволі відчув жаль, бо з власного досвіду знав, як мав страждати той нещасний . Та разом із жалем душу йому виповнило безмежне почуття полегкості й безпеки, і він тільки тепер до кінця зрозумів, який величезний тягар страху гнітив його від того самого дня, коли він зважився викрити в суді цього лютого лиходія . Мисливський ніж індіанця Джо лежав поруч нього із зламаним навпіл лезом . Міцний нижній брус дверей був підрубаний і проколупаний наскрізь тяжкою працею, але вся та праця пішла намарне, бо знадвору скеля утворювала ніби природний поріг, і ніж не зміг подолати кам’яної перепони — він зламався, і край . Та навіть якби її не було, індіанець Джо, попри всі свої зусилля, однаково нічого б не досяг: хай би він вирубав і весь брус, але ніколи не зміг би протиснутись під дверима, — і він це знав . Він рубав двері, аби тільки щось робити, якось згаяти нескінченний час і не втратити розуму .

[...] Одразу ж пополудні хлопці позичили в одного городянина, якого на той час не було в місті, невеличкий човен і вирушили в дорогу . Коли вони запливли за водою на кілька миль далі від входу до печери, Том сказав:

— Дивись, цей схил від самого устя печери весь однаковий: ні хатин, ні порубів, скрізь ті самі чагарі . А бачиш онде щось біле, там, де був зсув? То мій знак . Отут ми й причалимо .

Вони вийшли на берег .

— А тепер, Геку, звідси, де ти оце стоїш, до мого лазу вудилищем можна дістати . Ану глянь, чи не побачиш його .

Гек обнишпорив очима всю ту місцину, але нічого не помітив . Том гордо ступив у рясні сумахові¹ кущі й сказав:

— Ось він де! Дивись, Геку, це найкращий лаз в усій околиці . Тільки нікому ні словечка . Я вже давно хочу стати розбійником, потрібна була тільки отака добряча схованка, та де її знайти, я не знав . А тепер вона в нас є, і ми триматимемо її в таємниці, пустимо сюди лише Джо Гарпера та ще Бена Роджерса, бо треба мати ватагу, а то що ж це буде за розбій! Ватага Тома Соєра — гарна назва, правда ж, Геку?

— Еге ж, гарна, Томе . А кого ми грабуватимем?

— Та кого хочеш . Нападатимемо із засідок — так здебільшого роблять .

— І вбиватимемо?

— Ну, не завжди . Триматимемо бранців у печері, поки за них не дадуть викупу .

— А що то за викуп?

— Гроші . Ти велиш бранцеві зібрати все, що він може позичити в друзів чи ще де, а як мине рік і викупу не буде, тоді вбиваєш його . Так заведено скрізь . Не вбивають тільки жінок . Тримають у полоні, але не вбивають . Вони ж бо завжди красуні й багатійки, і всі страшенно полохливі . Ти забираєш у них годинники там і всякі такі речі, але скидаєш перед ними капелюха й розмовляєш чемно . Таких чемних людей, як розбійники, більш ніде нема, про це в кожній книжці пишеться . Ну, жінки одразу закохуються в тебе й коли поживуть у печері тиждень чи два, то вже не плачуть, а потім їх звідти й не викуриш . А виженеш котру, то вона круть — і назад . В усіх книжках так .

— Це таки діло, Томе! Як на мене, воно краще, ніж бути піратом .

— Атож, де в чому таки краще . І додому близько, і цирк під боком, і все таке інше .

Сумахові кущі — чагарник або невеликі дерева.

На той час усе вже було готове, і хлопці полізли в печеру, Том — перший . Вони добралися в кінець першого коридора, прив’язали до кам’яного виступу кінець шворки й рушили далі . За кілька кроків опинилися біля джерела, і Том відчув,

як по всьому його тілу перебіг дрож . Він показав Гекові рештки ґнотика свічки, що стримів із грудки глини, приліпленої до стіни, й розповів, як вони з Беккі стежили за кволим язичком полум’я, що здіймалось і опадало перед тим, як остаточно згаснути .

Тепер хлопці говорили майже пошепки: обох гнітила мертва тиша й морок печери . Вони подалися далі і невдовзі вийшли в Томів другий коридор, а там натрапили й на провалля . При світлі свічок вони побачили, що то, власне, не провалля, а крутий глинястий спад футів із двадцять чи тридцять завдовжки .

— А тепер, Геку, я тобі щось покажу, — прошепотів Том . Тоді підніс свічку високо над головою і мовив: — Зазирни-но якомога далі за ріг . Бачиш? Онде, на тій скелі, нагорі . . . виписано кіптявою . . .

— Томе, та то ж хрест!

— Ну, а де твій номер другий? Під хрестом, хіба не так? Оце там, Геку, я й побачив індіанця Джо зі свічкою в руці!

Гек якусь хвилю пильно дивився на той таємничий знак, потім промовив зляканим голосом:

— Томе, ходімо звідси геть!

— Як це ходімо? І покинемо скарб?

— Еге ж, покинемо . Десь тут напевне никає дух індіанця Джо .

— Та ні, Геку, він не тут . Він має бути там, де помер індіанець Джо, — аж ген біля входу, за п’ять миль звідси .

— Ой ні, Томе, не кажи . Він тиняється десь поблизу, коло грошей . Чи я не знаю звичаїв духів, та й сам ти знаєш їх не гірше .

Том почав боятися, що Гек має рацію . Душу йому заполонили лихі передчуття . Та раптом у нього сяйнула інша думка .

— Слухай, Геку, які ж ми з тобою дурні! Дух індіанця Джо не може бути там, де хрест!

Доказ був переконливий і справив належний вплив .

— А я про це й не подумав, Томе . Воно ж справді так . То тепер ми можемо спуститися туди й пошукати скриньку .

Том став спускатися перший, видовбуючи в глині нерівні сходинки . Гек поліз за ним . Від невисокої порожнини, де стояла скеля із хрестом, відходило чотири коридори . Хлопці пройшли трьома з них, але намарне . В одному, найближчому до скелі, вони побачили невелику заглибину, а в ній — розіслані долі укривала, старі шлейки, шкурку від окоста й чисто обгризані кістки двох чи трьох курчат . Одначе скриньки там не було . Хлопці поткнулися сюди, туди, та більш нічого не знайшли .

[...] Скоро хлопці побачили кілька дощок і відсунули їх убік . Під дошками виявилася природна розколина, що йшла вниз, під скелю . Том заліз у неї і присвітив собі як міг далі вперед, але кінця розколини не було видно . Він сказав, що треба піти подивитися, і, низько пригнувшись, рушив униз тим вузьким похилим лазом . Повернув праворуч, потім ліворуч . Гек не відставав ні на крок . Нарешті Том поминув ще один короткий поворот і вигукнув:

— Милий Боже! Геку, ти глянь!

Атож, то була вона, та сама скринька, — стояла собі в невеликій затишній печерці поряд з порожнім барильцем від пороху, двома рушницями у шкіряних чохлах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним паском й іншим мотлохом, вогким від води, що капала зі стелі .

— Нарешті доп’яли! — мовив Гек, запустивши руку в ту купу потьмянілих монет . — Та ми ж тепер багатії, Томе!

— А я, Геку, й не сумнівався ніколи, що ми їх таки до пне-мо . Хоч як важко повірити, але тепер вони наші! . . Ну, гаразд, годі базікати . Забираймо гроші . Ану, дай я спробую підняти . . . — і назад .

Скринька важила фунтів п’ятдесят . Том її сяк-так підняв, але нести було важко й незручно . Так я й думав, — сказав він . Це видно було, ще коли вони виносили її з будинку з привидами . Я й тоді помітив, яка вона важка . Ото ж добре, що додумався взяти із собою торбини . За кілька хвилин гроші були в торбинах, і хлопці понесли їх до скелі з хрестом .

— Треба забрати й рушниці, і все інше, — сказав Гек .

— Hi, Геку, залишмо їх . Вони знадобляться нам, коли ми станемо розбійниками . [...]

Незабаром вони вилізли з печери в зарості сумаху, обережно визирнули звідти, побачили, що на березі нікого немає, і за хвилину вже сиділи в човні, наминали хліб з м’ясом і пахкали люльками . А коли сонце почало хилитися до обрію, відштовхнулися від берега й попливли назад . Все довге надвечір’я Том веслував попід самим берегом, весело балакаючи з Геком, а коли посутеніло, причалив біля містечка .

— Слухай, Геку, — сказав він . — Ми сховаємо гроші на горищі у вдовиному дровнику, а завтра вранці я прийду, і ми їх полічимо, поділимо, а тоді пошукаємо в лісі надійнішої схованки . Ти поки що посидь тут тихенько, постережи, а я збігаю позичу в Бенні Тейлора його візка і зараз же назад .

Том зник і скоро повернувся з візком, поклав на нього обидві торбини, накидав зверху ганчір’я і рушив уперед, тягнучи візка за собою . Діставшись до будинку старого валлійця, хлопці спинилися перевести дух . Коли вони вже збиралися рушати далі, з дому вийшов господар і гукнув:

— Гей, хто це там?

— Гек Фінн і Том Соєр .

— От і добре! Ходімо зі мною, хлопці, тільки вас усі й чекають . Ану гайда вперед, хутчій, а я повезу вашого візка . . . Еге, та він не такий легкий, як здається . Що це тут у вас? Цегла? Старе залізяччя?

— Залізяччя, — відказав Том .

— Так я і подумав . Усі хлопчаки в містечку радніші марнувати і силу, і час, збираючи те старе залізяччя, за яке їм заплатять на ливарні¹ сущий дріб’язок, аніж узятися до якогось справжнього діла, де можна заробити вдвоє більше . Але така вже людська вдача . . . Хутчій, хлопці, хутчій!

Хлопці поцікавились, до чого такий поспіх .

— Постривайте, ось прийдемо до вдови Дуглас, там дізнаєтесь .

Гек, звиклий до всякої напасті, стривожено мовив:

— Містере Джонсе, ми ж нічого такого не зробили . Старий валлієць засміявся .

— Не знаю, Геку, не знаю, синку . Нічого не знаю . Хіба ти не поладнав з удовою?

Ливарня — майстерня, де відливають металеві вироби.

— Та ні, наче поладнав . . . Цебто вона до мене дуже добра .

— От і гаразд . То чого ж тобі боятися? Повільний на розум Гек ще міркував, як відповісти на це запитання, коли його разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас . Старий валлієць залишив візка надворі й зайшов слідом за ними .

Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі, хто мав хоч якусь вагу в містечку . Там були Тетчери, Гарпери, Роджерси, тітка Поллі, Сід, Мері, священник, редактор місцевої газети й ще багато всякого люду, пишно, по-святковому вбраного . Вдова зустріла хлопців так привітно, як тільки могла зустріти двох таких нечупар: обидва були геть перемазані глиною і свічковим лоєм . Тітка Поллі аж почервоніла із сорому, насупилась і, пильно дивлячись на Тома, похитала головою . Та чи не найгірше почували себе самі бідолашні хлопці .

Містер Джонс сказав:

— Тома я вдома не застав і вже думав, що не знайду його, коли оце натрапив на них з Геком просто в себе під дверима, ну й мерщій привів обох сюди .

— І дуже добре зробили, — мовила вдова . — Ходімо зі мною, хлопці .

Вона привела їх до спальні й там сказала:

— А тепер умийтеся і перевдягніться . Ось де два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що потрібно . Це Гекові речі . . . Ні, ні, Геку, нема за що дякувати . . . Половину купив містер Джонс, а половину я . Але вони годяться на вас обох . Тож одягайтесь . Ми вас почекаємо, а ви причепуріться і спускайтеся вниз . І вона пішла .

Розділ XXXIV

[...] Через кілька хвилин усі гості сиділи круг столу за вечерею, а дітей посадили за малі столики під стіною, як було тоді заведено в тих краях . У слушну хвилину містер Джонс виголосив невеличку промову, в якій подякував удові за честь, виявлену йому та його синам, а потім сказав, що є ще одна людина, чия скромність . . .

І пішов, і поїхав . З властивим йому драматичним хистом він розкрив таємницю Гекової участі в подіях тієї ночі, але

ця несподіванка хоч і викликала подив, проте великою мірою вдаваний і далеко не такий бучний, як міг би бути за сприятливіших обставин . А втім, удова цілком природно вдала вражену і висипала на Гека стільки хвали та подяк, що він майже забув про всі ті нестерпні муки, яких завдавав йому новий костюм, бо загальна увага і славослів’я були для нього ще нестерпніші .

Вдова оголосила, що хоче взяти Гека до себе в дім і подбати про його виховання, а коли матиме вільні кошти, допоможе йому розпочати якесь скромне діло . Том не міг проминути такої нагоди й сказав:

— Гекові не потрібна допомога . Він і сам багатий .

Тільки суворі вимоги доброго тону стримали товариство

від добродушного, поблажливого сміху, що був би цілком доречний у відповідь на цей милий жарт . Одначе тиша запала трохи ніякова . Том перший порушив її:

— Атож, Гек має гроші . Можете не вірити, але він мав їх дуже багато . Даремно ви посміхаєтеся, ось я вам зараз покажу . Тільки заждіть хвилинку . . . І він бігцем подався за двері .

Усі розгублено й здивовано позирали одне на одного і з німим запитанням — на Гека; але йому наче мову одібрало .

— Сіде, що це діється з Томом? — запитала тітка Поллі . — Він . . . ну просто не вгадаєш, що на думці в цього хлопчиська . Я ще ніколи . . .

Тітка Поллі не докінчила: згинаючись під вагою своїх торбин, Том повернувся до вітальні . Він вивалив на стіл усю ту купу золотих монет і промовив:

— Ну от! . . Що я вам казав? Половина цих грошей Гекова, а половина моя!

Від такого видовища всім аж дух забило . Усі втупили очі в золото, і якусь хвилю ніхто не озивався . А тоді в один голос зажадали пояснень . Розповідь була довга, але надзвичайно цікава . Усі слухали, мов зачаровані, не перебиваючи оповідача жодним словом . А коли він закінчив, містер Джонс сказав:

— Я сподівався вразити вас своєю несподіванкою, але тепер вона нічого не варта . З приємністю мушу визнати: проти цієї моя несподіванка — сущий дріб’язок .

Гроші полічили . Там було трохи більше, як дванадцять тисяч доларів . Таких великих грошей разом ще не траплялося бачити жодному з гостей, хоч загалом дехто з них мав куди більші статки .

Розділ XXXV

Хай читач повірить, що той дарунок долі, який так зненацька випав Томові та Гекові, враз сколихнув усе тихе, небагате містечко Сент-Пітерсберг . Такі величезні гроші, та ще й готівкою, — це здавалося майже неймовірним . Скрізь тільки й говорили про ті гроші, заздрили на них, славословили їх, і від усього того хворобливого збудження чимало городян просто-таки схибнулися . [...]

Що ж до Гека Фінна, то його багатство і щире сприяння вдови Дуглас прилучили його — ба ні, вперли, затягли силоміць! — до пристойного товариства, і хлопець терпів страшні муки . Вдовині слуги вмивали, чепурили й причісували його, чистили йому одяг, а ввечері укладали спати на огидно чисті простирадла, де не було жодної брудної плямки, яку б він міг пригорнути до серця, мов щирого друга . Він мусив їсти з тарілки за допомогою виделки та ножа, пити з чашки, користуватися серветкою; мусив учитися читати за підручником і ходити до церкви; мусив розмовляти так чемно, що слова втрачали для нього всякий смак; і хоч куди б він ступив, пута й перепони цивілізації міцно тримали його в полоні, зв’язуючи йому руки й ноги .

Три тижні Гек мужньо зносив усі злигодні, та одного чудового дня він зник . Засмучена удова два дні шукала його по місту . Щиро співчуваючи їй, до пошуків пристали всі городяни й шукали де тільки можна, навіть з волоком на дні річки, сподіваючись виловити бодай мертве тіло . Нарешті рано-вранці третього дня Томові Соєру сяйнула щаслива думка піти позаглядати в порожні бочки, звалені позаду старої занедбаної різниці, і в одній з тих бочок він знайшов утікача . Гек там-таки й ночував; на той час він уже встиг поснідати поцупленими десь недоїдками і тепер простягся й розкошував, попахкуючи люлькою . Він лежав невмитий, нечесаний і вдягнений у ті самі ветхі лахи, що надавали йому такого

мальовничого вигляду в недалекому минулому, коли він був вільний і щасливий .

Том витяг його на світ божий, розповів, якого він завдав усім клопоту, і зажадав, щоб Гек повернувся додому . З Геко-вого обличчя збіг умиротворений і вдоволений вираз, і воно враз посмутніло .

— І чути про це не хочу, Томе, — відказав він . — Так я вже старався, але нічого не виходить, Томе . Не виходить — і край . Не для мене таке життя, незвичний я до нього . Вдова до мене добра та ласкава, але я так не можу . Вранці вставай щодень у ту саму годину, потім умивайся, потім тебе причісують, бий їх грім, у дровнику спати не можна, та ще мусиш ходити в тій бісовій одежі, а вона мене просто душить, Томе, наче крізь неї і повітря не проходить, і така вона вся, хай їй чорт, чиста, що ні тобі сісти в ній, ні лягти, ні по землі покачатися, а щоб з’їхати з вершечка льоху — то де там, я вже й забув, коли це було! А ще ж до церкви йди, і впрівай там хтозна-скільки, і слухай ті нудні проповіді, від яких мене аж з душі верне! Мух не лови, губами не плямкай, цілу неділю ходи в черевиках . . . їсть удова за дзвоником, спати лягає за дзвоником, устає вранці за дзвоником — ну такий уже склад і лад, що несила терпіти!

— Та в усіх же так само, Геку .

— А мені, Томе, до того байдуже . Я ж не всі, і мені терпіти це несила . Це ж чистий жах — отакі пута . І харч там дається надто легко, так що й їсти нецікаво . А захочеш піти порибалити — питайся дозволу, захочеш скупатись — питайся дозволу, на все питайся дозволу, гори воно вогнем! Говорити мусиш пристойно — аж гидко слово сказати, то я кожного дня тікав на горище й там трохи лаявся, щоб смак у роті відчути, а без цього хоч помирай, їй-богу, Томе . Курити вдова не дозволяє, горлати не дозволяє, ні потягтися не можна, ні почухатись при людях . . . — А тоді, аж захлинувшись з досади та образи, Гек вигукнув: — І весь час вона молиться, чорт її бери! Зроду не бачив такої богомолки! . . Ні, Томе, нічого мені не лишалося, як накивати п’ятами, анічогісінько! А ще ж скоро почнеться школа, то мені б і туди ще ходити . . . Ні,

цього я не стерплю, Томе . . . І ось що я тобі скажу, Томе: бути багатим — не така вже радість, як ми гадали . Ні дня тобі спокою, ні дня перепочинку, знай клопочешся і думаєш: краще б я вже помер! . . А оці лахи мені до душі, і ця бочка до душі, і я їх більше ні на що не проміняю . Та я б, Томе, й не вскочив у таку страшенну халепу, коли б не ті гроші, отож забери собі й мою половину, а мені даватимеш коли-не-коли десять центів, та й то не часто, бо, як на мене, чорт його бери все те, що саме пливе тобі до рук . А ще піди до вдови й попроси, хай мене більш не чіпає .

— Ні, Геку, ти ж знаєш, я не можу . Недобре так . Та і якби ти ще трохи довше там пожив, то, дивись, тобі врешті й сподобалося б .

— Сподобалося б! Де ж пак — як ото на гарячій плиті довше посидіти . Ні, Томе, не хочу я бути багатим і не хочу жити в тих бісових задушливих будинках . Мені подобається в лісі, на річці, в оцих бочках — і звідси я нікуди! Ет, хай йому чорт, і треба ж було, щоб саме оце тепер, коли в нас є і рушниці, і печера, і геть усе, щоб стати розбійниками, трапилась така чортівня і все зіпсувала!

Том ураз добачив слушну нагоду .

— А знаєш, Геку, те, що я багатий, не завадить мені стати розбійником .

— Та невже? Слухай, Томе, ти це насправді, чи як?

— Так само насправді, як те, що отут сиджу . А от тебе, Геку, ми до ватаги взяти не зможемо, якщо ти не матимеш пристойного вигляду .

Гекова радість миттю згасла .

— Не зможете взяти мене до ватаги? А в пірати ж мене взяли?

—Так, але то зовсім інша річ . Піратам до розбійників далеко . Розбійники майже скрізь із найвищої знаті — герцоги чи ще хто .

— Як же це, Томе? Ти ж завжди був мені товаришем . А тепер не хочеш мене взяти, га, Томе? Чуєш, Томе, отак-таки й не візьмеш?

— Геку, та я б узяв тебе, залюбки взяв би, але що скажуть люди? «Пхе! — скажуть . — Ватага Тома Соєра! Та там же он

які голодранці!» Це вони про тебе казатимуть, Геку . І це буде прикро чути й тобі, і мені .

Гек із хвилину мовчав, борючись у душі із самим собою . Нарешті озвався:

— Гаразд, вернуся до вдови, спробую пожити ще з місяць, побачу, як воно буде . Тільки візьми мене до ватаги, Томе .

— От і добре, Геку, згода! Ходімо, хлопче, я попрошу вдову, щоб вона тебе не так брала в шори¹ .

— Ой, справді, Томе? Попросиш? Оце буде чудово! Хай тільки трохи попустить мені в найгіршому, а куритиму я тихцем, і лаятимусь тихцем, і вже хоч лусну, а якось терпітиму . А коли ти збереш ватагу й підеш у розбійники?

— Та скоро вже . Може, й сьогодні ввечері скличемо хлопців і влаштуємо посвячення .

— Що влаштуємо?

— Посвячення .

— А що воно таке?

— Це коли складають присягу стояти один за одного й не виказувати таємниць ватаги, хоч би тебе різали на шматки, а як на когось із ватаги нападуть, убивати й самого напасника, і всю його родину .

— Ну й веселеньке діло, скажу тобі, Томе . Таки веселеньке .

— Атож, ще і яке . І складають цю присягу рівно опівночі, в найстрашнішому, найбезлюднішому місці, яке тільки можна знайти . Найкраще — у будинку з привидами, але ж їх усі порозвалювали .

— Ну, хоч опівночі, і то добре, Томе .

— Та звісно . До того ж присягаються над труною і підписуються кров’ю .

— Оце таки справжнє діло! Та воно ж у мільйон разів краще, ніж бути піратом! Гаразд, Томе, хай я хоч сконаю, а однак житиму у вдови, і якщо з мене вийде справжній знаменитий розбійник і всі про мене заговорять, то, може, й вона запишається, що витягла мене в люди .

Брати в шори — підкоряти своїй владі, волі.

Кадр із фільму «Том Соєр» (Німеччина, 2011 р., режисерка — Герміна Хунтгебурт)

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

Так закінчується наша правдива історія . А що це життєпис хлопчика, то слід скінчити його саме тут, бо якби провадити далі, він став би життєписом дорослого чоловіка . Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш напевне, де треба спинитися — на весіллі; та коли пишеш про дітей, доводиться уривати оповідь там, де це здається слушним .

Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди . Може, колись згодом ми надумаємо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки й жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер .

Переклад з англійської Володимира Митрофанова

Обмірковуємо й обговорюємо прочитане

1. Розкажіть, яке видовище постало перед очима жителів міста після того, як відімкнули двері печери.

2. Стисло перекажіть, як Том і Гек знайшли скарб.

3. Які риси характеру, на вашу думку, допомогли Тому знайти скарб?

4. Знайдіть у тексті й прочитайте, як мешканці Сент-Пітерсберга від-реагували на те, що Том і Гек розбагатіли. Як це їх характеризує?

5. Як Гек поставився до свого багатства? Прокоментуйте його слова: «...бути багатим — не така вже радість, як ми гадали». А ви можете погодитися з таким твердженням? Поясніть чому.

6. Чому Гек утік від вдови Дуглас і знову взявся за старе? А як ви ставитеся до його вчинку? Поясніть свою відповідь.

7. Докладно перекажіть, як Тому вдалося вмовити Гека. Чи правий був Том? Обґрунтуйте свою думку.

8. Завершіть писати твір на тему: «Том Соєр. Який він?».

9. До цієї частини твору намалюйте або словесно опишіть власний комікс чи манґа (японський комікс). Для цього продумайте не тільки покадрові зображення, а й текст, який буде на них розміщений.

Ілюстрація до твору Роберта Інгпена

ЦІКАВИНКИ ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Марк Твен згадував: «Я розповів у “Томі Соєрі” про власні витівки. Я був бешкетником і завдавав моїй матері чимало турбот». Насправді існував безлюдний острів на Міссісіпі, куди хлопчаки тікали, щоб сховатися від дорослих. Під іменем Беккі письменник зобразив одну зі своїх подруг — Лауру Хокінс, з якою одного разу заблукав у лабіринтах печери поблизу Ганнібала і ледь не загинув. А свою дружбу з Томом Бленкешипом увіковічив в образі Гекльберрі Фінна.

ПРО ПОВІСТЬ

Прочитаний вами твір Марка Твена «Пригоди Тома Соє-ра» — повість . З’ясуємо, що ж ми називаємо повістю . Походить це слово від «відати» (знати) і «видіти» (бачити) . Як і казка або оповідання, повість нам про щось розповідає, тому пишеться звичною для нас мовою — прозовою .

Мабуть, читаючи твір Марка Твена, ви помітили, що він значно більший за обсягом, ніж уже добре знайомі вам казки й оповідання, а також, що зображена не одна якась подія, а кілька, представлено доволі багато різних персонажів, але водночас усі вони об’єднані навколо головного героя — Тома Соєра .

Отже, повість — це середній за обсягом прозовий художній твір оповідного характеру, в якому розкривається кілька епізодів з життя літературного героя/ літературної героїні на тлі відображення доль інших персонажів .

1. Поясніть, що таке повість.

2. Доведіть, що твір Марка Твена «Пригоди Тома Соєра» — це повість.

3. Пригадайте, які ще повісті ви уже читали в попередніх класах. Розкажіть про них.

МИСТЕЦЬКІ ПЕРЕДЗВОНИ

Твір Марка Твена про пригоди Тома і Гека дуже популярний, його багато разів екранізували. Навіть у німому кіно (тоді, коли камера ще не могла записувати і передавати звук) у далекому 1911 році з’явився американський фільм «Том Соєр» режисера У. Тей-лора, зйомки якого відбувалися в рідному місті Марка Твена — Ганнібалі. Крім фільмів, про Тома і Гека створені й мультфільми. Так, наприклад, 2000 року вийшов у світ повнометражний мультиплікаційний фільм режисерів Філа Мендеса і Пола Сабелла «Том Соєр» (США). Цікаво, що його персонажі — тваринки. Том Соєр — кіт, Беккі — біленька кішечка, а Гек — лис.

ЛІТЕРАТУРНІ НОТАТКИ ПОДОРОЖНЬОГО

Пам’ятник Марку Твену в Ганнібалі. Скульптор — Дональд Томпсон

Американці дуже пишаються своїм всесвітньо відомим співвітчизником. По всій країні Марку Твену встановлено багато пам’ятників і скульптур. Особливо горді за свого земляка мешканці й мешканки Ганнібала. Тут діє музей Марка Твена, є пам’ятник письменнику. А в центрі міста споруджена скульптура Ф. Хібарда, присвячена Тому і Геку. Щороку із 30 червня по 4 липня у Ганнібалі проходить фестиваль «Дні Тома Соєра». У ці дні всі охочі можуть пофарбувати паркан і позмагатися, хто краще та швидше це зробить. Також можна відвідати й відому печеру, де колись заблукали Том і Беккі.

Українські стежини зарубіжної літератури

Засновники Києва «відзначають» день народження Марка Твена

Як ви уже знаєте, головні герої і героїні твору «Пригоди Тома Соєра» стали улюбленими для читацього кола різних країн. Не винятком стали й українці. Крім численних вистав за твором Марка Твена, що з успіхом ідуть на сценах різних міст України, у день народження письменника — 30 листопада 2021 року скульптури малюків-засновників Києва (братів Кия, Щека, Хоріва й сестри їх Либіді) завдяки старанням скульптора Володимира Журавля «переодягнулися» у персонажів роману «Пригоди Тома Соєра». Хто і який літературний образ «приміряв» на себе — спробуйте визначити.

ПІДСУМОВУЄМО

1. Розв’яжіть криптограму. Ключем для неї стане український алфавіт. Розкажіть, що вам відомо про цю людину.

2. Які якості характеру, притаманні Тому Соєру, ви б хотіли мати і чому? Свою відповідь обґрунтуйте.

3. Чи можете ви назвати Тома Соєра юним підприємцем? Як ви вважаєте, яким треба бути, щоб стати успішним підприємцем?

4. Уважно роздивіться інформаційний плакат і прокоментуйте всі деталі на ньому.

5. Перечитайте слова українського письменника Анатолія Костецько-го, винесені в епіграф до цього розділу підручника. А вам вдалося закохатися в повість Марка Твена? Чи «заприятелювали» ви з Томом Соєром і чому?

6. Чи доводилося вам бачити художні й анімаційні фільми, театральні вистави про пригоди Тома Соєра? Якщо так, то поділіться своїми враженнями від них і зіставте їх із прочитаним твором.

7. Проведіть самостійне дослідження на тему: «Що об’єднує повісті Марка Твена “Пригоди Тома Соєра” і Всеволода Нестайка “Тореадори із Васюківки”?». Про його результати розкажіть у класі.

8. У Марка Твена були різні плани щодо завершення історії його героїв. Кілька разів він брався за роботу, але невеличка повість «Том і Гек серед індіанців» так і не була завершена. Спробуйте написати свою історію продовження пригод Тома й Гека.

9. Поміркуйте, чому повість Марка Твена «Пригоди Тома Соєра» вже стільки років залишається улюбленою книжкою людей різних поколінь.

10. Напишіть лист Марку Твену від вдячного/вдячної (або обуреного/ обуреної) читача/читачки.

11. У групах або в парах підготуйте на вибір рекламний плакат або аудіорекламу, або буктрейлер¹ на тему твору.

Буктрейлер — короткий відеоролик про книгу рекламного характеру.

 

 

Це матеріал з підручника "Зарубіжна література" 5 клас Ісаєва 2022